* * *
Не дивлячись на вдалі рейди до Комарану, наймацькі походи на захід Аін – Хвиля так і не став заможним старшиною. Єдине, що він дозволив собі – зайняти проміжну ланку маломашів, що знаходилася між привілейованими зимівниками10 і голотою11. Маломаші мали у власності невеличкі рибальства або скотарства. Інколи в їх розпорядження потрапляв водяний млин. Саме останній і викупив два роки тому Хвиля, аби хоч трохи прикрасити життя комерційною складовою. У глибині душі Якову те було не треба. Він придбав млин, бо того потребував статус. Насправді ж, його думки цілком поглинули мандри й військова справа. Хвиля бажав прожити життя лицаря, але саме такий шлях і довів його курінь до загибелі, а Якова – до чахотки та згодом – до Перехрестя.
* * *
Коли Тар умостився, серед спустілого Затоцького куреня, який і досі пустував з низки несуттєвих причин, до його навідався Гармак, січовий писар. Ще з дверей Тар почув, як маленький кругловидий чоловік у червоному кунтуші із візерунчатим жупаном дріботів по підлозі.
– Що сталося? – запитав князь, перекрутившись на інший бік, аби бачити писаря.
Кругловидий присів навколішки біля ліжка. Тар здивувався. Те не дуже походило на манери Кирила Гармака, писаря і другої людини на Січі. Тож, аби не видати подиву і зацікавленості, вочевидь, у цікавій справі Тар, потерши, знов заплющив очі.
– Когут! – викрикнув пошепки Гармак та почав смикати удавано незацікавленого Тара, аби останній швидше просинався. – Когута прокляли.
– Та невже?
– Ось тобі хреста.
Гармак наспіх перехрестився, від чого ледь не впав.
– Тіло пала? Гарячка? – сонно уточнив князь.
– Де там, – писар махнув рукою. – Він пити не може.
– То треба до того менше було, – пасивно протягнув Тар, досі не бажаючи підводитись.
– Ти не розумієш! – спалахнув писар.
Але Тар відсік.
– То поясни.
Гармак підвівся, у колінах затріщали кістки. Кругловидий щось буркнув на той рахунок, а потім швидко вмостився на ліжко біля ніг князя. Кирило вирішив усе ж пояснити детальніше, бо було схоже, наче Яків й справді не міг повірити у прокльон.
– Як Іван якого глечика візьме, – почав Гармак. – У тому вода на пісок перетворюється. І не тільки вода. Навіть кров у м’ясі чи молоко. А як іншому дають, то знов усе стає, як зазвичай. Намагалися, аби хтось другий йому до рота рідину налив – де там, усе марно. Вода стає піском.
– Івану більше б було до вподоби аби вона на горілку перетворилася? Або ж як у тексті Ігерилексії – на вино?
– Це не жарти, Якове!
– Та бачу, – Тар вирішив, що треба бути серйознішим і запитав. – Що робити вирішили?
– Не знаємо. Дівчину йому привели, аби поки…
Писар обірвався. Він зрозумів, що видав страшенної таїни. Жінки на Січі були під суворою забороню, то ж князь хижо зиркнув на Гармака. Але той зробив вигляд, що нічого такого не казав.
– Треба щось робити! – спалахнув Кирило, аби подалі відступити від своєї похибки. – Як так й далі піде – сонце по наступному дню сяде, а Когут у землю ляже.
– І чому до мене прибіг? Чому така шана? Я спозаранку маю разом із усіма бути на Раді, а ти спати не даєш.
– Невже тобі, Якове, все одно?
– Ні, – Тар підвівся. – Та я, Кирило, все ж не розумію, яка від мене користь у таких справах.
– Чули ми, курінний, що ти із бісівськими мову мав. І не тільки мав, а й повернувся. То ти у цих справах за всіх нас перший.
– Чутки по Січі – повінь в печі. Пари забагато, – блиснув Тар народною мудрістю.
– А в що вірити, Якове? – приречено зітхнув Гармак. – Дяка запросили. Той на його глянув, каже, наче Іван до Старих стовпів на південь Хорти навідувався. А туди сповіщанину не можна. От і прокляла його нечиста. Відьма яка або ж чорт, а може, й одне з тих триклятих дерев, що прутами ноги в’яжуть. Дяк – людина дивна, – Гармак покрутив гусячого пера за вухом. – Інколи навіть з бісами мову має, кажуть… Не знаю… Та тільки, неначе, не з тими, що біля Старих стовпів… Мабуть… За чутки – твоя правда. Та не про те мова. Я он до чого. Знай, курінний: як про тебе брешуть, то вибач мені, а як ні, – обличчя Кирила залилося багрянцем, – Не маєш, Якове, людського права покинути брата у біді!
Тар помовчав, роздивляючись картопляний ніс та пишні вуса Гармака під ним.
– Кажеш, дяк його оглядав?
– Так, – обличчя писаря вмить розквітнуло. – Добрушка. Михом у світу кличуть. Він до нас нещодавно прийшов. Дивна людина, я ж кажу.
– Що кажеш? – не розумів Тар.
– Він, наче, намагається знайти спільну мову, – почав Гармак. – Розумієш, із нечистою? Та чи можуть бути добрими його думки, якщо звісно то не пусті балачки? Цебеки теж миру із бісами хочуть, та замість того спіймають вовкулака і почнуть його «вивчати». Досліди ті всім відомі – катують, а по смерті, – тут Гармак зробив акцент. – Науку на нього накладають. Хоча, як їх послухати, та наука великий гріх. Цебеків не зрозумієш. Так от. Розчленовують бісот, палять їх кістки, м’язи в отруйних речовинах бовтають, а потім стануть колом і дивляться. Тьху. Моя ж думка простіша за їх: як можна швидше – так, аби бісота не мучився – вбив, помолився про його душу і йди далі.
– Гаразд, годі балакати, – князь підвівся з ліжка. – Я втрачаю стрижень нашої бесіди.
– Вибач, – погодився із зауваженням Кирило. – Занесло візок у бур’яни.
– Бува, – погодився Тар і додав: – Зустрінемось на колі старшин, біля будинку Когута. Але пам’ятай, Кириле, я тобі нічого не обіцяв. І з балачками про мене – не погоджуюсь. Зрозумів?
– Зрозумів, – кивнув писар і швидко полишив курінь.
* * *
Тільки-но вдягнений князь вийшов за двері, тільки-но місячне сяйво впало йому на лисину довкола оселедця, біля ніг закрутилась руда кішка.
– Таре, навіщо тобі ці клопоти? – запитала Володарка.
– Гадки не маю, – князь запалив люльку та бравенько дмухнув з-під вусів. – Але мені здається, що Гармак усе одно б не повірив, що я чорта за хвіст не тримав. До того ж, я за діточками скучив. Їх – уже ватага, а багато сиротами зростають.
– Який ти турботливий, – кішка заплигнула йому на плече, впилася кігтями у груди і спину аби не втратити рівновагу і хижо прошепотіла: – Тільки-но дивись аби рубати їх не сталося, бо ти не ти, і казати про це не маєш права.
– Годі, люба, – Тар поцілував руду у носика. – Йти треба.
Кішка, неначе всміхнулася, повела хвостом і розлетілася червоною хмаринкою. Князь розім’яв руки і з першого разу провів його особистий жест, що не належав до жодної з шкіл магії. Ім’я він вигадав для нього просте «Крила ночі».
Помітивши, як господар перетворився на кажана, Махан не втримався від коментарю:
– Треба менше їсти на ніч.
Кажан підлетів до коня і промовив голосом Тара:
– Це єдине заклинання, що я втілюю, не втрачаючи сил, – казна-чому вирішив пояснити коняці князь. – Запозичив в одного із Транскільванських творінь. Але, на відміну від того хлопця, я довго у такому вигляді бути не можу, та й кістки від перевтілень ломить так, що більш двох разів на добу за жодних обставин я його виконувати не наважуся.
Закінчивши розповідь, Тар дратливо сплюнув ледь помітну краплю і зник у чорному небі.
– Де ж ти, йогі-го, моє старе життя? – зітхнувши, мовив Махан.
Уламок Х. Про що брешуть спогади
Будинок Когута, на зразок інших будівель у колі старшин, був двоповерховим білим будинком зі зрубу із дерев’яними сходами на фасаді, що утворювали трикутну арку перед вхідними дверима. Саме по тих сходах писар провів князя і впустив усередину. Сам, на подив Тара, лишився за порогом. Двері позаду князя зачинилися і він опинився серед суцільного бойового трофея. «Яків міг прикрасити свою не гірше, – пронеслося у голові князя. – Аби, звісно, вона була б і Хвиля мав потяг до колекціонування».
За кілька кроків, які відділяли гостя від господаря, перший встиг детальніше розглянути інтер’єр. Тут тобі і килими з Ханасанії, і химерні жупани рівеньських ляхів, й інкрустована рубінами золота чаша, всередині якої – пригорща срібних сковських обрубів; комаранський ятаган з золотим держаком та гардою з сапфірами, різні хутра і ще багато чого.
Але, за звичаями сповіщан, дальній куток кімнати був майже повністю пустим і єдиною його прикрасою був дубоворамовий еквабіліс12 із зображенням Сиба, що тягне злочинний стовп, на якому його і підвісять. Дивлячись на єдинообраз Тар пригадав, що більшою шаною користувався Триптих Сибового життя, в якому: на лівому полотнищі – «Малий Сиб і Полярна зірка», на правому – «Життя після смерті. Рай», а по центру, на найширшому, – «Месія та Божий намір»13. Те, що Когут повісив лише останнє полотно, могло означати тільки одне: гроші на еквабіліс курінний витрачати не став.
– Слава Сибові, брате, – прохрипів Когут, жестом руки запрошуючи гостя підійти ближче. Сам він сидів з лівого краю просторого ліжка, а з правого виднівся, повільно підіймаючись та опускаючись, горбок, схожий – хоча, чому схожий? – на людину, яка притиснула колінка до грудей.
